Висновки за результатами роботи Всеукраїнського науково-методичного семінару «Позитивна соціальна взаємодія у навчально-виховному процесі»

Email this to someoneTweet about this on TwitterShare on Facebook

15 серпня 2015 р.                                                                                                                м.Київ

            З огляду на актуальність теми Всеукраїнського науково-методичного семінару «Позитивна соціальна взаємодія у навчально-виховному процесі», його учасники – освітяни, науковці, громадські, релігійні, державні діячі та представники батьківської громади, переслідуючи досягнення поставленої мети – представити важливість будування позитивної соціальної взаємодії для сучасного суспільства на основі християнського бачення людини в освітньо-виховних процесах  та спрямованості особистості до зрілості, під час пленарного засідання та роботи в тематичних майстернях висвітлили проблематику суспільної взаємодії в освітній та виховній площинах, продемонстрували важливість співпраці між Церквою та освітньо-виховними інституціями у формуванні зрілої особистості, обговорили засадничість християнського бачення людини для формування вільної та гідної особистості, засвідчили важливість впливу громадських інституцій на процеси трансформації в освітній сфері та випрацювали підсумкові висновки, а саме:

  • у час, коли наша країна переживає війну, коли певні спекулятивні сили намагаються використовувати відмінності і стереотипи, які людей відчужують на культурному, національному, релігійному чи навіть конфесійному ґрунті, ми повинні наполегливо говорити про потребу в позитивній конструктивній взаємодії, яка вестиме до пізнання, сприйняття, розуміння та порозуміння через діалог, що сприятиме примиренню та об’єднанню людей;
  • за вмінням вести діалог проглядається особиста культура кожного, – те, яким чином ми ставимося до інших людей і що є результатом нашої взаємодії. І якщо ми говоримо про позитивну взаємодію, то результатом її буде піднесення людей на вищий рівень свідомості та взаємне зростання. Формування відповідним чином позитивних відносини зі своїм співрозмовником через процес спілкування з людьми з належною пошаною, дозволяє усім ставати кращими. В такій міжособистісній та соціальній взаємодії люди спілкуються на рівних, незалежно від статусів, регалій і посад, свідомих людської гідності, трактуючи інших людей, як особистостей, нікого не принижуючи, ніким не легковажачи, скріплюючи таким чином поняття гідності людини, що дозволяє, у свою чергу, рухатися до особистої і суспільної зрілості, бо зрілість – то є пошановування себе і других. За цим стоїть кропіткий процес виховання кожного, бо наближення до діалогу, що веде до позитивної взаємодії в суспільстві, де продовжує панувати корупція, обман та приниження гідності особистості, потребує великої суспільної напруги, волі і праці усіх свідомих членів української громади;
  • ми не лише повинні говорити про те, що ми українці, а й дбати про те, щоб ними бути, забезпечуючи при цьому громадсько-громадянську автентичність та створюючи спільну українську атмосферу, в якій панував би український дух та позитивна взаємодія, що дозволить не відчувати різницю, а відчувати спільноту, об’єднану навколо спільних національних цінностей;
  • освіта має розглядатися як ключова складова державної політики на шляху відродження духовності нації;
  • освітня сфера також потребує духовного оздоровлення;
  • процес духовного оздоровлення сучасної школи у великій мірі залежить від впровадження циклу дисциплін морально-духовного спрямування;
  • з огляду на відсутність існування «нейтрального» світогляду та з розумінням того, що кожен світогляд несе власну систему уявлень про людину, її гідність, сенс її життя, покликання і т.д., можна стверджувати, що зміст, а також методи навчально-виховної діяльності завжди базуються на певному світогляді, який у більшості наших шкіл носить матеріалістичний характер, і лише в поодиноких випадках, особливо у державних школах,  апелює до духовної спадщини українського народу, яка є наскрізно християнською;
  • «Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, – це ідеал, що дає нам його християнство. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню» (К. Ушинський);
  • християнські чесноти, що є потужним джерелом мотивації вчинків людини, її поведінки, мають зайняти належне місце у вихованні особистості;
  • християнське виховання в сучасній школі – це виклик часу, тому що назріла потреба в перегляді атеїстично-матеріалістичного світобачення змісту всіх навчальних предметів і відмови від нав’язування дітям виключно атеїстичного світогляду;
  • християнська культура народу є засобом передачі віри з покоління в покоління. Вона виховує в народі любов до Батьківщини, жертовне служіння її благові, чесне ставлення до праці, зміцнює сімейні, родинні та суспільні зв’язки;
  • поняття знань і віри є поєднувальні, бо з віри випливають цінності, а духовність формується завдяки процесу їх досягнення;
  • саме сьогодні, коли дефіцит духовної культури усвідомлюється як одна з головних перешкод на шляху оновлення суспільства, морально-етичний розвиток особистості виступає одним із найактуальніших завдань сучасної школи. Вже не викликає сумніву необхідність гуманітаризації, гуманізації освіти в цілому, формування високоморальної особистості, індивідуальності учня, оновлення змісту освіти шляхом перенесення основного акценту на конкретну людину, використовуючи духовні цінності;
  • моральне виховання є головним завданням виховання, більшим, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнанням. Без духовного розвитку людини все фактичне пізнання, зокрема математичні чи мікроскопічні дослідження, не несуть користі, а можуть призвести навіть до шкоди самій людині та її оточенню (за К.Ушинським);
  • у стратегічних планах, прописаних законодавчо-нормативними документами, що стосуються розвитку освітньої сфери, лише задекларовано забезпечення підвищення якості вітчизняної освіти відповідно до світових стандартів, що сприятиме істотному зростанню, окрім інтелектуального, ще й культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості, але без прописаних чітких механізмів забезпечення даного зростання;
  • практика переконливо засвідчує, що духовно-моральне зростання особистості практично втілюється засобами християнської етики і навчальних предметів духовно-морального спрямування під час засвоєння змісту, форм і методів позитивної взаємодії між учасниками освітньо-виховного процесу, тому так важливо почати введення у всі навчальні заклади даних предметів, бо саме вони забезпечують випереджальний духовно-моральний розвиток особистості, коли духовні надбання посідають провідне місце порівняно з інтелектуальними здібностями, а останні стають засобом розвитку духовності дитини;
  • не від програм, якими б сучасними вони не були, а у великій мірі від особистості самого вчителя залежить і залежатиме школа, бо вчитель – ключовий елемент у формуванні людини, який передає дітям не лише матеріальне  (предмет як знання істини), а й духовне (предмет як пошук істини), що дозволяє дітям відчути і побачити особисте ставлення вчителя до предмета, який він викладає, через його щирість та власний життєвий досвід, тому постаті вчителя повинна бути відведена особлива роль, бо вчитель сам має бути духовно багатим, патріотом, здатним реалізувати свої можливості та потреби в інтересах дітей і суспільства;
  • реалізація цілей і завдань предметів духовно-морального змісту створює передумови для задіяння позитивної взаємодії у вітчизняній школі, самовизначенню кожного учня у системі суспільних взаємин, розвитку духовно-моральної та інтелектуальної особистості, якій притаманні демократична культура, усвідомлення зв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, а також для формування готовності учнів до участі в житті суспільства;
  • сучасна педагогічна наука і виховна практика вирізняються відсутністю сталих організаційних і змістово-методичних форм забезпечення духовно-морального виховання особистості учня у вітчизняній школі, так як і уявлення педагогів, науковців про способи, механізми його забезпечення, які залишаються досить нечіткими і розмитими, що явно не сприяє забезпеченню процесів позитивної взаємодії між усіма учасниками освітньо-виховного середовища;
  • існує потреба в обміні практичним досвідом ефективного застосування відповідних технологій в контексті налагодження міжособистісної взаємодії в сфері подолання упереджень, стереотипів, дискримінації, зокрема в контексті  визначення меж толерантності у взаємодії «вчитель-учень» та застосування технології емпатичної конфронтації з метою обмеження негативної поведінки, та поряд з тим збереження позитивних стосунків і задоволення базових емоційних потреб учасників, та в поширенні якісних результатів впровадження соціально-педагогічної тренінгової програми з налагодження міжособистісного спілкування на засадах «рівний рівному»;
  • одним із пріоритетних напрямків роботи сучасних освітніх закладів має стати процес формування організаційної культури, в основі якої лежить об’єднання навколо спільних цінностей усіх учасників забезпечення освітньо-виховного процесу, що дозволить практично забезпечувати процеси позитивної взаємодії в освітньому середовищі, в якому кожен відчуватиме себе активним їх суб’єктом, здатним приймати самостійні рішення, брати на себе відповідальність за все, що відбувається та перетворювати себе відповідно до спільних цінностей;
  • важливим лишається подальший розвиток не лише фундаментальних, а й прикладних ефективних технологій для творення навичок позитивної соціальної взаємодії у шкільному колективі між вчителем та учнем, вчителями та батьками тощо;
  • процесу впровадження навчальних предметів духовно-морального спрямування до шкільної освіти стоїть на заваді світська діяльність держави, що спричиняє низку правових перешкод;
  • існує потреба внесення та затвердження змін до відповідних законодавчо-нормативних актів, а саме: надання всім навчальним закладам статусу неприбутковості (за аналогією до ст.27 Закону України «Про вищу освіту»); внесення змін до трудового законодавства у частині найму персоналу відповідного віросповідання у навчальні заклади, засновані релігійними спільнотами; запровадження норм про автономність навчального закладу і про можливість визначати в статутах особливості й релігійні специфіки функціонування навчального закладу, заснованого релігійною організацією, та про визнання вимог канонічного права щодо специфіки діяльності такого навчального закладу;
  • важливим фактором впливу на забезпечення освітньо-виховного процесу є батьківські громади, які повинні приймати активну участь у формуванні замовлення не лише на освітні послуги, які вони оплачують (у тому числі, як платники податків у бюджет), а й на робочі принципи освітніх закладів та їх організаційні цінності, бо питання освітньої реформи – це справа усього суспільства, батьківської спільноти, а не лише державних структур управління освітою;
  • батьки мають найкраще подбати про щасливе майбуття своїх дітей через усвідомлення і розуміння, що у сім’ї відбувається не тільки фізичне народження дитини, а й: первинна соціалізація і виховання; передача духовної та культурної спадщини свого народу; формування відповідно певної системи цінностей моделі поведінки; досягається громадянська зрілість; здійснюється духовне становлення особистості. Батьки повинні відноситися до своїх дітей, як до людей, що мають великий потенціал для розвитку, та допомогти їм відкрити цей потенціал;
  • усвідомлення важливості родини у формуванні християнських цінностей підростаючої особистості в українській сім’ї найкраще підтверджується словами митрополита Андрея Шептицького: «Родина – то теж основа нашої майбутності», що спонукає приєднатися до застережень Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій як до членів Конституційної Комісії, так і Верховної Ради України щодо нових формулювань та прийняття як конституційних норм положень про права і свободи людини, які “містять у собі серйозні загрози для інституту сім’ї в Україні, традиційних для українського суспільства взаємин подружжя як союзу чоловіка та жінки, створюють підґрунтя для легалізації одностатевих партнерств (зокрема, через введення поняття “генетичних характеристик” у статтю про заборону дискримінації), що є неприйнятним для морального здоров’я та природнього розвитку суспільства”;
  • Церква, як школа, сім’я та держава має великий вплив на виховання підростаючого покоління. Церква, єдина й водночас багатоманітна, є прообразом сім’ї народів. Бути Церквою, – значить жити за Законами Божими і сповняти Божу Волю. Церква здатна змінити обличчя цілого народу, якщо здійснюватиме Божу Волю. Ті члени Церкви, хто навчає, повинні максимально уваги приділяти вихованню в дусі практичної віри і, як наголошував митрополит Андрей Шептицький «всі члени…, що працюють над навчанням народу, нехай ясно говорять про обов’язки громадян, так, щоб переконати уми і перейняти їх тією правдою, що лояльність, незацікавленість і чесність конче потрібні в усіх функціях громадського життя»;
  • існує потреба у створенні єдиного академічного простору сім’ї – Церкви – школи – громади та забезпечення позитивної взаємодії в мережі школа-церква-родина (подружжя) з наміром впливу на формування візії школи, яка виходить з візії держави, що формує суспільні перспективи розбудови нації;
  • якщо ми хочемо бачити вільних, творчих, духовно багатих, відповідальних, з високим почуттям патріотизму молодих людей, то не лише повинні, а й мусимо їх виховати такими, поставивши це за цілі та створюючи такі умови і можливості, що забезпечать їх повсякденне втілення у сімейному, шкільному, вузівському та громадянському вихованні, одночасно випрацьовуючи механізми їх досягнення, а не лише декларуючи наміри цього досягти;
  • громадські організації повинні скеровувати свою діяльність на створення атмосфери спільних національних цінностей на основі християнського бачення людини в усіх процесах суспільно-громадського виховання та впливати на формування якісної освітньої політики;
  • механізми забезпечення позитивної соціальної взаємодії ще потребують своїх досліджень, аналізу, методик, апробації та впровадження у навчально-виховних процесах сучасних вітчизняних освітніх закладів;
  • питання забезпечення гідного майбутнього нашої Держави нерозривно пов’язано із забезпеченням виховання підростаючого покоління духовно, морально і фізично здоровими особистостями, що потребує об’єднання зусиль державних органів, батьків, релігійної спільноти, науковців, громадськості, в основі чого лежать наполегливі та послідовні процеси позитивної взаємодії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *