ХРИСТИЯНСЬКЕ БАЧЕННЯ ЛЮДИНИ ЯК ПЕРЕДУМОВА ДО УСПІШНОЇ ВЗАЄМОДІЇ У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ ПРОЦЕСАХ

Email this to someoneTweet about this on TwitterShare on Facebook

Олег Шепетяк
священик Київської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, м. Київ

“Ecce homo!” – промовив Понтій Пилат, вказуючи на Христа перед натовпом, який вимагав Його розп’яття. Навіть якщо Пилат і не усвідомлював, наскільки глибоко проник він у сутність людини цими словами, йому вдалося сказати про людину більше, аніж довгим антропологічним трактатам. Розкриття власної сутності відвічно було завданням, яке відвічно приваблювало людину і воднораз вражало своєю складністю. Якщо людина не знає себе, усі інші знання втрачають сенс. Саме цю думку виразив Сократ, повторюючи слова: “Пізнай самого себе”, які він прочитав на храмі Аполона в Дельфах. За легендою ці слова промовив сам Аполон, відповідаючи на питання давньогрецького мудреця Хілона: “Що найкраще для людини?” Важливість самопізнання людини підкреслюється чи не всіма філософськими та світоглядними традиціями. Впродовж історії людства не було миті, коли б людина не задумувалася над власною сутністю та не прагнула заглибитися в найпотаємніші закутки власної душі. Рано чи пізно людські старання, спрямовані до пізнання будь-якого об’єкта, увінчуються успіхом. Будь-якого…, тільки не людини. Певне немає такого об’єкта, пізнанню якого б людина присвятила стільки зусиль, як самопізнанню. Проте важко сказати, що людина ХХІ століття знає себе краще, аніж Будда, Конфуцій, Платон чи Мойсей. Ми все ще пробираємося крізь сутінки власної душі, гублячись у лабіринтах, куди більше заплутаних, аніж кноський. І все ж якась внутрішня сила продовжує тягти людину до отих сутінок її внутрішнього світу. Сьогодні ми знаємо про анатомічну будову людського тіла, хімічні та фізичні реакції в організмі, перебіг та закономірності психічних процесів, соціальний сегмент людського буття, але не знаємо самої людини. Пізнання людської сутності лишень породжує безліч питань, приречених залишатися без відповіді.

Якщо ми неспроможні самостійно знайти відповідь на питання про власну сутність, то єдиною надією у цих відвічних пошуках є звернутися до Божого Одкровення. Хто, як не Творець, знає краще своє творіння! У християнській традиції розвинулося те розуміння людини, яке викладене у Святому Письмі. В описі створення людини, присутньому в Біблії (Бт.1:26-27), розповідається про задум Божий щодо створення людини “Створімо людина на наш образ і на нашу подобу”, а також підсумок акту творіння: “І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її”. Дві наведені цитати дещо розбігаються у своєму змісті: Бог прагне створити людину на свій образ і свою подобу, однак створює її лише на свій образ. Зникає поняття подоби. У святоотцівській традиції ця неузгодженість покликала до існування низку коментарів, в яких колізія вирішується так: Бог прагнув, аби людина була на його образ та його подобу. Образ – це задаток, який Бог вкладає в людину, потенціал, розкрити та розвинути який є завданням людини. Розкриття цього потенціалу і є подобою Божою. Подоба – це ціль, рухатись до якої людина покликана впродовж усього свого життя. Завданням людини, отже, є уподібнення до Бога. Тут міститься парадокс, який не вписується в категорії формальної логіки: людина вже є “як Бог”, оскільки містить у собі Божий образ, але воднораз вона лише покликана стати “як Бог”, позаяк Божа подоба стоїть на фініші її життя і духовного подвигу. З іншого боку, цей парадокс необхідний. Наявність у людській сутності Божого образу пов’язує людину з Богом на найглибиннішому рівні буття, закладає в ній внутрішній, природний стимул до духовного пошуку та розвитку сутнісного потенціалу.

Ця тема займає у християнстві центральне місце від найдавніших часів до сучасності. Ще Тертуліан заявляв, що “душа по природі християнка”, вказуючи на те, що внутрішній світ людини наповнений Богом, і яким би не було зовнішнє обрамлення людини, вона завжди нестиме в собі іскру Бога. В католицькому богослов’ї ХХ століття цю тему чи не найяскравіше висвітлив Карл Ранер. В центрі його способу тлумачення християнського віровчення опиняється поняття трансцендентного екзистенціалу [2]. Людська екзистенція (існування) не довільна; в ній закладена певна ціль. Іншими словами: людина існує не задля пустоти, а задля осягнення певної цілі, переймається власною самореалізацією, або, як висловлювався психолог Віктор Франкль, перебуває в пошуку сенсу. Філософ Мартин Гайдеґґер називав таку скерованість буття до чогось екзистенціалом. Ранер перейняв це поняття та поставив собі за ціль не тільки ствердити дефінітивне значення екзистенціалу для людини, а й віднайти той вектор, в якому відбувається саморозкриття людини. Наслідуючи біблійну традицію та переймаючи з неї поняття Божого образу, Ранер стверджує, що людський екзистенціал – трансцендентний, тобто скерований поза сферу людської присутності. Тут відображено біблійний парадокс образу і подоби: найглибинніший і дефінітивний аспект людини знаходиться поза людиною, а навіть більше – поза людським світом. Образ Божий (за біблійною термінологією), або трансцендентний екзистенціал (за філософською термінологією) – це сутність людини; це те, що робить людину людиною; це альфа і омега людського буття. В людині присутній Бог, однак Його присутність не є наслідком Його роздроблення. Він перебуває в людині не як готова даність, а як заданість, як ціль. Він є і Його потрібно осягати; Він близько і далеко; Він є людиною і є абсолютною протилежністю до неї. В цьому парадоксі розкривається християнське розуміння людини, і воднораз стверджується неможливість її пізнати. Наявність трансцендентного екзистенціалу як дефінітивного поняття людської сутності показує, що людина є людиною в тій мірі, в якій у ній присутні Бог. Оскільки Бог є Абсолютною Таємницею, то й людина, визначаючись через Нього, є абсолютною таємницею. Ми можемо знати себе лише в тій мірі, в якій ми знаємо Бога. Позаяк ми зовсім не знаємо Бога як якусь сукупність інформації, то й людину ми знати не можемо. Бога можна лише пережити: як любов, як добро, як особу, з якою можна спілкуватися, як розкриття духа в містичному досвіді. Так само ми переживаємо людину: біологічні, фізичні, хімічні та інші знання про людину не розкривають її; однак ми можемо переживати іншу людину, коли її любимо, коли спілкуємося з нею, коли перебуваємо з нею в духовному зв’язку. Отже, сутністю людини є Бог, як би парадоксально не звучав такий висновок. Саме тому Пилат виявився абсолютно правий, коли показуючи на Бога-Сина проголосив: “Це людина!” Ніхто не є людиною наскільки, як нею є Бог.

Образ Божий, як потенціал, розкрити який покликана людина, є стимулом для осягнення людиною Божої подоби – найбільшого блага і найбільшої спокуси. Ось і знову парадокс! Прагнення людини до Бога закладене в людину самим Богом. Людина завжди прагне бути “як Бог” і ніколи не в силі відмовитися від цього прагнення. До сфери свободи людини належить можливість самостійно приймати рішення, як саме реалізовувати прагнення бути “як Бог”: з Богом чи без Нього. Коли змій спокушав перших людей в Едемському саду, він спекулював саме цією особливістю людської сутності. Змій обіцяв людям, що, коли споживуть плід із дерева пізнання добра і зла, вони стануть, як Бог. Цей заклик змія не суперечив людській природі, адже ж у ній закладено бути “як Бог”. Змій апелював до людської свободи. Прародичі людського роду обрали шлях без Бога. Такі заклики зла лунають в людській душі в кожен момент спокуси. Кожен гріх – це прагнення бути “як Бог”, але без Бога. Порушуючи Заповідь Божу, людина себе проголошує своїм законодавцем, а отже реалізовує ідеал уподібнення до Бога без Нього. В глобальному контексті самообожнення також не є рідкісним явищем. Римські імператори та єгипетські фараони, вавилонські царі та перські владики вимагали, щоби їм віддавали божественну хвалу. Страшні диктатори більш сучасної історії насолоджувалися владою і славою, які підносили їх понад небеса. Відповіддю людини на заклик Бога до уподібнення Йому стали й численні атеїстичні світогляди. Фрідріх Ніцше проголошував смерть Бога і закликав замінити Його надлюдиною [1]. Карл Маркс намагався відкинути релігію як пережитки класової боротьби та замінити її ідеальним суспільним ладом [3]. Зіґмунд Фройд закликав забути про Бога та вивільнити лібідо [4]. Результати всіх цих лозунгів були плачевними: ніцшеанство породило націонал-соціалізм і винищування цілих націй, які не вписувались в чиєсь уявлення про надлюдину; марксизм породив соціалістичну диктатуру, яка спричинила винищення мільйонів людських життів від Радянського Союзу до Латинської Америки, і від Східної Європи до Індокитаю в ім’я ідеального ладу. Фройдизм спричинив сексуальну революцію, наслідком якої стали мільйони розвалених сімей, понівечених доль, ріки дитячих сліз та викривлення загальнолюдської моралі.

Сьогодні перед українським суспільством, як зрештою й перед будь-якою іншою нацією світу, стоїть важливе питання про вектори розвитку освітнього процесу. Перш, ніж відповісти на питання, як навчати і виховувати, потрібно визначити, кого ми навчаємо та виховуємо, ким є та особа, яка стає на свій власний життєвий шлях і починає самостійно будувати свій внутрішній світ. Ми, християни, знаходимо відповідь на це питання у Святому Письмі та традиції Церкви: людина – це образ Божий, покликаний уподібнюватися до Нього; людина – це суб’єкт вибору власного шляху реалізації свого природного потенціалу “бути як Бог”. Найголовніший вибір людини – бути “як Бог” із Богом, чи без Нього – приймає не тільки окрема людина самостійно, а все суспільство. Освітньо-виховний процес формує світоглядні орієнтири людини, змальовує в її уяві світ. Два тисячоліття тому Пилат проголошував “Ecce homo!”, вказуючи на Христа. Сьогодні ці слова лунають і до нашого світу, а від нас залежить, чи зможемо ми побачити у Христі справжню людину, чи зуміємо ми дати адекватну відповідь на Сократів заклик “Пізнай самого себе!” Коли вчитель промовляє до учня слово, від не тільки спричинює акустичну реакцію, він закладає основи майбутнього світу. Це він – учитель – повинен показати учневі, хто він і куди йому рухатися.

Українське суспільство пережило низку політичних експериментів. Ще довго ми будемо пожинати їхні плоди та оплакувати їхні жертви. Ступаючи землею, окропленою кров’ю жертв, ми повинні не тільки зберегти в пам’яті ці жахливі сторінки історії, а й винести з них добрий урок. Сьогодні школа усіх рівнів закладає у підростаюче покоління основи їхнього самосприйняття. Будуть вони розуміти себе лише елементами суспільства, живими організмами, трудовим ресурсом, чи відчують у собі іскру Божої благодаті, залежить від учителя. Не можна навчити дитину любити, не показавши їй її спорідненість із Богом, який є любов. Не можна навчити людину милосердю, якщо не показати їй благість Божу. Не можна розкрити їй найвищу ціль її буття, якщо закрити її в замкнутому світі речей. Основна ціль навчання та виховання – вказати дитині істинний шлях до богоподібності. Усе інше – лише засоби її реалізації. Не тільки Бог має над Землею достатньо влади, щоби її знищити. Освічена людина теж це може. Школа може дати людині достатньо знань, щоби створити зброю настільки потужну, аби знищити Землю. У цьому випадку людина є “як Бог”, але, на жаль, без Бога. Але ці самі знання можуть зробити світ кращим, сповнити його любов’ю. Вчений, який у своєму кабінеті пише чергову монографію, не тільки наповнює аркуші паперу графічними знаками, а змінює світ. В основі соціалістичного терору стояли книги Маркса, Леніна та інших. Імпульс для фашизму дали книги Ніцше і Лєбона. Але є й інші книги, зокрема Біблія, на якій збудована християнська цивілізація. Завтрашній світ – це сьогоднішня школа. Пізнай самого себе, знайди сенс свого буття, побач у собі образ Божий, дійди до подоби Божої, розкрий свій екзистенціал! Завтра світ стане кращим, якщо сьогодні ці заклики лунатимуть у школах.

Література

  1. Nietzsche F. Also sprach Zarathustra: ein Buch für alle und keinen. – München: Goldmann, 1999.
  2. Rahner K. Geist in der Welt: Zur Metaphysik der endlichen Erkenntnis bei Thomas von Aquin. – München: Kösel-Verlag, 1957.
  3. Маркс К. Тезисы о Фейербахе. // Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения. Том 3. – Москва: Политиздат, 1957.
  4. Маркузе Г. Эрос и цивилизация. – Киев: Государственная библиотека Украины для юношества, 1995.