«ДЕ ДВОЄ АБО ТРОЄ ЗІБРАНІ В ІМ’Я МОЄ…»: ЄВХАРИСТІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ В КОНТЕКСТІ ПОЗИТИВНОЇ СОЦАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Email this to someoneTweet about this on TwitterShare on Facebook

Олег Гірник
Філософсько-богословський факультет УКУ
м. Львів

            Вступ. Після атеїстичної доби та тривалого періоду ігнорування українською пострадянською системою освіти й науки, богослов’я, як одна із ключових гуманітарних дисциплін, стрімко повертається у простір гуманітаристики, виносячи на порядок денний нові пропозиції, зокрема євхаристійну антропологію, яка відображає нові тенденції, що відбуваються на тлі світової культури. Мається на увазі перехід від «культури значення» до «культури присутності», які закцентував сучасний німецько-американський культуролог й компаративіст Г. У. Гумбрехт [1; 4]. Метою доповіді є показати можливості євхаристійної антропології в контексті позитивної соціальної взаємодії із урахуванням тенденції сучасної гуманітаристики в напрямку культури присутності. Останнє вносить зміни у систему формування стратегії виховного процесу не лише в середовищах із релігійною складовою, але загальний освітньо-виховний процес як альтернативну модель до все ще обтяженої радянськими штампами домінуючої в Україні педагогічної системи.

            Євхаристійна антропологія. Контури євхаристійної антропології окреслив харківський богослов Олександр Філоненко[5]. Його основні ідеї визрівають на тлі зміщення акцентів сучасної богословської думки від гносеологічних аспектів богопізнання до етичних та естетичних аспектів богоспілкування, вихідною точкою якої є зустріч з Богом як Особою. Зустріч, як вагома складова соціального життя людини є ключовою категорією у богослов’ї спілкування на противагу сучасним комунікативним теоріям, для яких зустріч другорядної ваги.  Подія зустрічі робить людину особою, адже особа не виявляє себе поза соціальністю автентичної зустрічі. Зустріччю особа входить у цей світ, а зустріч з Богом викликає особливий стан духовної радості – ликування. У ликуванні проявляється автентичне лице особи, що проривається крізь личину щоденності завдяки усвідомленню безмежної асиметрії між моєю та Божою особою. Ця асиметрія загострюється ще більше у випадку зустрічі з Богом у таїнстві Євхаристії, де безмежний Бог ховається за крихітною личиною матерії хліба і вина. Євхаристія є дар у відповідь на благодарення, яке випереджує сам дар у центральній частині Літургії – євхаристійному каноні або анафорі. Не випадково структуру нового катехизму УГКЦ «Христос наша Пасха» визначає анафора з Літургії св. Василія Великого [3].

            «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я» (Мт 18,20). У Євангелії Христос – незаперечна умова позитивної соціальної взаємодії, для започаткування якої замало наявності двох-трьох осіб. Лише зібрання, чи пак спілкування в ім’я Христове гарантує позитивний результат: яким би не було прохання, яку б мету собі не ставили зібрані в Його ім’я – воно буде здійснене. Обітницею своєї присутності Христос визначає верхню межу будь-якого позитивного бажання, або прагнення, перед якими всі інші людські бажання стають нікчемними. Пригадаймо історію апостола Павла, який просив Господа звільнити його від колючки (що може означати важку недугу) якою диявол завдавав йому великих клопотів. Відповідь була категоричною: «досить тобі моєї благодаті» (2Кор 12:9). Іншими словами – досить самого факту Божої присутності.

            «Не хлібом єдиним» (Лк 4,4). Євангельська оповідь про перебування Христа в пустелі сугерує нам головні перепони-спокуси, що стають на шляху позитивної соціальної взаємодії. Перша – це прагнення задоволення лише земних, матеріальних потреб, інакше кажучи спокуса бізнесом. На противагу їй Христос говорить про життя Словом Божим, що не означає лише пасивне читання Св. Письма. Якщо на початку було Слово і тим Словом все створене, тоді «жити кожним словом, яке виходить з уст Божих» означає брати участь творчому процесі. Творчість багатогранна – це музика, мистецтво, наука, література, мислення. В більшості випадків вона не приносить прибутку як бізнес. («Наука вимагає трохи голодного життя», говорив професор Я. Дашкевич). Але в бізнесі людина керується лише інтересами, вона замикається в собі. Натомість у творчості людина розкривається для позитивної соціальної взаємодії, вона ликує, розриваючи личину щоденності й передаючи духовну радість іншим. Творчість – умова автентичної зустрічі людини з людиною, з Богом. Бізнес, поруч із жаданням влади – другою спокуса Христа у пустелі – якщо не спрямовані на підтримку творчості, стають руйнівниками позитивної соціальної взаємодії. Україна, на жаль, є красномовним підтвердженням останнього. І третя перепона – це бажання підпорядкувати Бога власним потребам, це спокуса магією. Жити словом Божим, Його почитати не спокушаючи – це чин благодарення, а не магічний ритуал. В самому чині благодарення двох-трьох зібраних в ім’я Боже вже присутній Христос як найбільший дар – як Євхаристія.

            «Чи не палало серце наше» (Лк 24,32). Оповідь про Емаус об’єднує не  лише все до тепер сказане, розкриваючи суть євхаристійної антропології, але й демонструє модель божественної педагогії. Отже двійко Христових учні після подій Страсної П’ятниці втікають з Єрусалиму у ближнє село Емаус. Вони розчаровані, практично в розпачі, адже очікували від свого Учителя реалізації в Ізраїлі саме того, чим диявол спокушав Його в пустелі: забезпечити хлібом-бізнесом, матеріальним процвітанням; стати носієм абсолютної влади й витіснити римських окупантів; і насамкінець – як носій надприродних можливостей, Христос мав уникнути жорстокого покарання, Його янголи мали тріумфально зняти з хреста, не даючи померти ганебною смертю. Всього того не сталося, зруйнована дотепер існуюча між Христовими учнями позитивна соціальна взаємодія, яка, як згодом виявиться, насправді була ілюзією. Адже дорогою до них долучається таємничий незнайомець, який вдає, що нічого не знає про нещодавні трагічні події в Єрусалимі, розкриваючи натомість якісну альтернативу божественної педагогії. Виклад історії спасіння викликає у Христових учнів ликування – стан духовної радості. Дорогою розпачу й розчарування вони переживають автентичну зустріч з кимось дуже важливим. Вони його просять залишитися з ними і під час ламання хліба нарешті розуміють, що таємничий незнайомець – це Христос. Але тієї ж миті Христос зникає, залишаючи своїм учням стан духовної радості – ликування від якого палає серце, як результат автентичної зустрічі. Ні бізнес, ні влада, ні магічний ритуал, а євхаристійна присутність Христа закладають основи для позитивної соціальної взаємодії, яка може «привести нас до мислення про Бога як особи, а не концептуального; про Бога, що співвідноситься з нами крізь ікону й просопон… Про Бога, якого пізнаємо радше доксологічною мовою прослави й музикою піснеспівів, ніж систематичним логосом й теологією. Насамкінець, про Бога, Який торкається нас й скандально запрошує доторкнутися до Нього» [2].

Література

  1. Гумбрехт Г. У., Производство присутствия:чего не может передать значение, Москва 2006;
  2. Мануссакис Дж. П., Бог после метафизики. Богословская эстетика, Киев 2014;
  3. Синод Української Греко-Католицької Церкви, Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха», Львів 2011;
  4. Филоненко А., «Производство присутствия и новая культурная чувствительность: нескромное предложение Ханса Ульриха Гумбрехта и его академическое расширение» // Койнония. Вестник ХНУ им. В.Н. Каразина, 904 (Харків-Київ 2010) с. 49-74;
  5. Филоненко А., «Богословие общения и евхаристическая антропология» // Койнония. Вестник ХНУ им. В.Н. Каразина, 904 (Харків-Київ 2010) с. 176-188.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *